Усі слова — співучі струни, коли під майстровим смичком. (М. Рильський)
 
Українська літературна мова має дві форми свого виявлення: усну і писемну. Як усна, так і писемна форми мови є засобом спілкування людей. Однак при єдності функцій мова усна і писемна розв'язують це завдання по-різному.
Усне мовлення — це слухове сприймання певної інформації.
За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо.
В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми тощо.
Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто — неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв'язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.
За характером спілкування усне мовлення — діалогічне, має ряд лексичних особливостей.
В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.
Важлива ознака усного мовлення — це простота і природність.
Звичайна сфера застосування усного мовлення — бесіда, розмова.
Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складніший вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація тощо).
Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Відомий український педагог В. Сухомлинський писав, що «мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».